Андрусяк Михайло - Брати вогню

Скачать:

Шрифт:
Размер шрифта:
<<293031323334353637383940414243444546474849>>

Першим командиром 21-го (Коломийського) Тактичного відтинку «Гуцульщина» коротко був поручник Степовий. Від березня 1945 року до 29 січня 1946 року відтинком командував Козак (Микола Яворський), а від кінця січня сорок шостого до серпня сорок дев’ятого – Хмара (Петро Мельник).

Бойову міць «Гуцульщини» творили курені «Гайдамаки» під орудою Скуби (Дмитра Гаха), а з кінця вересня 1945-го – Чорногори; «Гуцульський», який очолював командир Книш (Дмитро Горнякевич); «Карпатський» на чолі з Лісовим (Андрієм Злобіним), а по його смерті в лютому сорок п’ятого – Манівим; «Перемога» під орудою командира Степового (Тарасенка), а по його загибелі, від 17 січня 1945-го – Недобитого (Юліана Матвіїва).

До кожного куреня входили три постійні сотні, особовий склад яких налічував у середньому по двісті вояків. Курінь «Гайдамаки» складався з сотень «Сурма», імені Богуна, імені Ґонти, якими командували Білий (Юрій Долішняк), Недобитий (Юліан Матвіїв) і Вихор (Микола Харук), Манів, Чабан і Підгірський (Костянтин Приймак). До «Гуцульського» куреня входила сотня «Дністер», яку вишколив і передав командирові Орликові (Степану Чуйкові) Палій (Семен Матейко), по загибелі Орлика сотню коротко очолювали Буревій (Михайло Романиця) й Завірюха (Василь Паращук), а відтак Юрко. Сотенними «Черемоша» й «Чорногори» були Гамалія (Василь Скригунець), після нього – Чабан, Циган (Федір Децько) і Нечай (Йосип Приймак). Сотнями «Березівська», «Трембіта», імені Михайла Колодзінського, що входили до куреня «Карпатського», орудували Мороз (Дмитро Негрич), Підгірський (Костянтин Приймак), Залізняк (Михайло Ґоянюк) і Кривоніс (Мирослав Симчич), Ґонта (Микола Шкарупа), Спартан (Михайло Москалюк). Курінь «Перемога» творили сотні імені Богдана Хмельницького, імені Симона Петлюри і «Говерля». Командували ними Хмара (Дмитро Білінчук), Скиба (Іван Павлюк) і Крук (Костянтин Ґеник), Дорошенко (Петро Савіцький).

Кожна повстанська сотня, як самостійний бойовий відділ, у штабних документах мала, крім назви, власний кодовий номер, який знали тільки окремі старшини УПА. Так, сотні тактичного відтинку «Гуцульщина» були зашифровані числами від «58» до «68». Були й безіменні та безномерні сотні. Повстанський загал знав кожну сотню за псевдом її командира.

Окрім організованих у курені повстанських сотень, на терені діяли й сотні спеціального призначення. Довбуш (Михайло Хариняк) очолював сотню польової жандармерії, штрафною командував Святослав (Іван Шкондеюк), а запасними сотнями – Байда (Василь Герасименюк), Батько (Юрій Атаманюк), Бігун (Микола Копчук), Верховинець (Василь Мозолюк), Вишня, Гайдамака (Микола Шарабуряк), Гайдук (Михайло Лакуста), Грушка (Йосип Ткачук), Гуцул (Іван Спаський), Жайворон (Танасій Яцьковський), Козар (Василь Додюк), Кукул (Іван Мицканюк), Ліщина (Петро Сорюк), Скакун (Микола Миронюк), Скрипка (Степан Кіщук), Сосна (Дмитро Недоходюк), Тарас (Микола Шекеряк), Цвітка (Іван Братівник), Явір (Василь Боцвінчук).

Повстанська сотня дробилася на чоти і рої, які могли самостійно виконувати завдання, що їх поставив командир. Сотні, залежно від бойової обстановки, діяли розрізнено або ж у складі куреня. Так же, у разі потреби, об’єднувалися для бойових операцій і самі курені.

Чимало сотень діяло поза структурою куренів, оскільки на території тактичного відтинку «Гуцульщина» впродовж кількох років повстанськими сотнями командували понад сімдесят добре підготовлених командирів. Від 1943, з часів творення в Карпатах УНС, до 1949 року – розпуску останньої сотні, бойовими відділами УПА на Коломийщині командували сотенні Апостол (Грунський), Байда (Василь Герасименюк), Байда (Михайло Кавацюк), Бандура (Іван Прядко), Батько (Юрій Атаманюк), Бігун (Микола Копчук), Білий (Юрій Долішняк), Боєвір (Роман Дубик), Буревій (Михайло Романиця), Верховинець (Василь Мозолюк), Вихор (Микола Харук), Вишня, Ворон (Олекса Додяк), Гайворон (Іван Гураль), Гайдамака (Микола Шарабуряк), Гайдук (Михайло Лакуста), Гамалія (Василь Скригунець), Грім (Федір Кіящук), Грубий (Ілля Оленюк), Грушка (Йосип Ткачук), Гуцул (Іван Спаський), Ґонта (Микола Шкарупа), Ґрац, Дзвін (Тарас Буджак), Довбуш (Микола Кавацюк), Довбуш (Михайло Хариняк), Дон (Михайло Дарабан), Дорошенко (Петро Савіцький), Жайворон (Танасій Яцьковський), Забіяка (Петро Бігайлюк), Завірюха (Василь Паращук), Залізняк (Михайло Ґоянюк), Запорожець (Василь Кавацюк), Клим (Олексій Тимчук), Козак (Микола Яворський), Козар (Василь Додюк), Кривоніс (Мирослав Симчич), Крук (Костянтин Ґеник), Кукул (Іван Мицканюк), Липей (Ілля Рачок), Ліщина (Петро Сорюк), Маґістр (Михайло Бабинський), Манів, Махно (Степан Котик), Мороз (Дмитро Негрич), Морозенко (Василь Юсипчук), Недобитий (Юліан Матвіїв), Нечай (Йосип Приймак), Орест (Ілля Брунько), Орлик (Степан Чуйко), Палій (Семен Матейко), Палій, Перебийніс (Назарій Данилюк), Перекотиполе (Дмитро Сливчук, Підгірський (Костянтин Приймак), Ратай (Дмитро Горнякевич), Святослав (Іван Шкондеюк), Сірий (Іван Кулик), Скакун (Микола Миронюк), Скиба (Іван Павлюк), Скрипка (Іван Кіщук), Скуба (Дмитро Гах), Сосна (Дмитро Недоходюк), Спартан (Михайло Москалюк), Тарас (Микола Шекеряк), Теодор (Василь Блясецький), Хмара (Дмитро Білінчук), Цвітка (Іван Братівник), Циган (Федір Децько), Чабан (Іван Скульський), Чорногора (Іван Скляновський-Гордієнко), Шум (Антон Бойко), Юрко, Явір (Василь Боцвінчук).

Першу велику бойову формацію на Коломийщині творив курінь Української Народної Самооборони імені Євгена Коновальця «Чорні чорти» під орудою хорунжого Липея (Іллі Рачка), булавного Козака (Миколи Яворського) і поручника Гуцула (Івана Бутковського), який прийняв курінь у листопаді сорок третього. Вишкільно-бойовий курінь «Чорні чорти», що був зародком УПА в Карпатах, покрив себе безсмертною славою в запеклих боях з гітлерівцями. Командирами сотень у курені були Липей (Ілля Рачок), Козак (Микола Яворський), Дон (Михайло Дарабан).

Героїчно-трагічною була доля Покутського куреня імені Кубійовича. Сформований напровесні 1944 року з вишколених сорок третього сільських юнаків із Городенківського, Тлумацького та Снятинського районів, повстанський відділ вирушив у травні сорок четвертого на Буковину, щоби там з’єднатися з Буковинською самооборонною армією. Сотні, якими командували Маґістр, Гайворон, Забіяка і Махно, з інтервалом в один день рушили на південь. Оскільки територію захопила Червона армія, а переходити мусили московсько-німецьку лінію фронту, безлісим тереном рухалися невеликими підвідділами. Зброї необстріляним партизанам не видали. Її везли під виглядом евакуйованих підпільники на возах. Внаслідок трагічних обставин ні зброя, ні набої до вояків не потрапили. Ситуація загострилася ще дужче, коли командир БУСА Луговий (Василь Шумка) відмовився прийняти покутян. Не допомогли навіть умовляння таких авторитетних підпільників, як Мотря (Артемізія Галицька) і Федір (Мирослав Гайдук). Свою відмову Луговий мотивував небажанням вступати в бої з червоними, що гналися за галичанами. Під Трилісками енкаведисти напали на сотню Маґістра (Михайла Бабинського) з Тишківців Городенківського району й розбили майже беззбройний відділ. Маґістр із невеликим гуртом уцілілих стрільців углибився в Буковину, маневруючи між двома вогнями – червоним і коричневим. Через Маліївські ліси, Карапчів, Стрілецький Кут повстанці дійшли до Шубранця, здобуваючи дорогою зброю і набої у ворога. На світанні потрапили в засідку, що її майстерно влаштували енкаведисти. В гарячому бою багато повстанців наклали головами. Маґістр, важко поранений в коліно розривною кулею, зумів вирватися з-під смертельного вогню й затаївся в Шубранці, де з ноги повитягували осколки. Дошкульною раною заопікувалася краянка Чайка – Ганна Заячківська. По якімсь часі вони через Прут дісталися до Стрілецького Кута. Ганна кілька разів ходила на зв’язок до Мамаївців у пошуках контактів із тамтешніми підпільниками.

До більшовицьких лабет Михайло Бабинський потрапив на мості через Прут, коли його непритомного підпільники намагалися перевезти на лікування назад до Шубранця. На першому допиті в Чернівцях назвався Михальчуком. Тортур і мук, яких мужній повстанець зазнав у катівнях НКВД, вистачило б на сотню людей. Більшовицькі нелюди кілька разів ламали поранену ногу, але нічого так і не домоглися. Присуд – двадцять років неволі – Михайло сприйняв мужньо, як і личить українському повстанцеві.

Звільнення настало п’ятдесят шостого. Одружився з підпільницею Ганною-Марією Заячківською. Жили в Казахстані. Ганнина подруга по неволі Софія Голуб у 1988 році допомогла подружжю придбати хатину в селі Глинянці Вінницької області. Не стало Михайла Бабинського 15 червня 1994 року.

Інакше склалася доля сотенного Махна – Степана Котика з Городенки. Зі смертельного московсько-німецького мішка на Буковині двадцятичотирирічний повстанець вирвався живий і неушкоджений. Після трагічного рейду відновив сотню і ще добре повоював з енкаведистськими горлорізами, маневруючи на просторому терені від Дністра до Пруту. Загинув умілий і хоробрий командир сорок шостого року на невеликому острові посеред Дністра біля Корнева, відбиваючись від московської навали з обох берегів ріки.

На один рік пережив старшого на три роки брата Микола Котик, прийнявши мученицьку смерть у комуністичних концтаборах.

У сотнях Маґістра й Махна був Кармелюк – Іван Масевич із покутських Вербівців. Діставши в липні сорок четвертого німецьку кулю в живіт, помер на Буковині й похований на горі Максимець. Із кількох сотень учасників весняного рейду з Покуття на Буковину за півроку вціліли всього кілька десятків. Серед них вербівчани Микола Андрусяк (Чумак), Юрій Голинський, Ярослав Остафійчук (Гайдабура), Дмитро Семенчук. Загинули або пропали безвісти «буковинці» з Вербівців Іван Голинський, Михайло Голов’яцький (Нечай), Василь Малярчук (Довбуш), Михайло Мартинюк, Юрій Ярема (Соловій), Микола Остафійчук, Данило Семенчук, Іван Ярема (Гроза).

З розтрощеною розривною кулею рукою вирвався з більшовицького смертельного зашморгу в Трилісках Борис – Андрй Скіцько. Необстріляний юнак, стікаючи кров’ю, усе-таки відірвався від оскаженілої червонопогонної зграї й щасливо дістався до рідних Тишківців. Через два роки двадцятирічний повстанець загинув смертю героя в бою з більшовиками у Чернелицькому лісі. Понівечене Андрієве тіло друзі викрали з приміщення районного МГБ в Чернелиці, принесли сонними полями до Тишківців і поховали на тамтешньому цвинтарі.

Крім реґулярних відділів УПА, на території Коломийської округи діяли численні самооборонні кущові відділи – СКВ, теренові боївки та боївки Служби безпеки. Лише в Косівському районі воювали з ворогом сорок п’ятого року боївки Зеленого, Відважного, Грізного, Мороза, Верховинця, Різуна, Ватаманюка, Хитрого, Херсона, Вія, Дона, Черемшини, Рися, Славка… Кожна мала по два десятки вояків.

Джерело життя

Для медичної опіки повстанській армії потрібні були фахівці – від лікаря до санітара. Провід вирішив відновити Український Червоний Хрест, який німці зліквідували 1942 року. Підпільний УЧХ розпочали організовувати 1943 року. Доручили цю справу жіночій мережі ОУН під керівництвом Монети – Катерини Зарицької, яка й стала першим крайовим провідником УЧХ. Енерґійна й вольова Монета налагодила створення санітарних пунктів у селах, малих шпиталів на всіх теренах, де діяла Українська Повстанська Армія. Медично-санітарний відділ при УЧХ очолював фаховий лікар. Кожен повстанський відділ, іноді й підвідділ, мали лікаря або санітара, які входили до санітарної служби УПА.

Обласним референтом УЧХ Станіславщини крайовий провід призначив Уляну.

Референтом Українського Червоного Хреста Коломийської округи стала Наталка – Дарія Миленька. Донька наддністрянського села Поточища закінчила Городенківську ґімназію, дев’ятнадцятирічною вступила тридцять дев’ятого до ОУН. Працювала в повітовому проводі жіночої сітки Організації. За дорученням підпілля під час німецької окупації влаштувалася на роботу в аптеку, щоби допомагати повстанцям медикаментами. Вийшла заміж за Василя Хому, який працював у підпіллі під псевдами Марко, Демон. Дарця, так любовно називали підпільницю рідні й друзі, народила сорок сьомого року в Коломиї дитину. Енкаведисти забрали сина з оселі Петрунелі Шурак, яка за своє доброчинство потрапила за колючі дроти московських концтаборів. Хлопчика забрав офіцер-льотчик і виїхав з Прикарпаття на Далекий Схід. Наталка дивом вирвалася з рук енкаведистів і загинула 14 травня 1949-го у Вовчківцях біля Заболотова, надавши перевагу смерті від власноруч пущеної собі в скроню кулі перед більшовицько неволею.

На два дні пережив дружину Василь Хома з Чернятина. Провідник Городенківського надрайону вистрелив собі в голову з пістолета, але залишився живий. Зі смертельною раною опритомнів у Коломийській лікарні. Солдати-енкаведисти з жахом спостерігали, як відходить у вічність доручений їм для охорони важкопоранений партизан, з усіх сил вдарившись закривавленою головою об металевий поручень ліжка.

Коломийський надрайонний провід жіночої сітки ОУН і УЧХ очолила Оксана (Ольга Одинська), яка народилася 1923 року в Стецівці на Снятинщині. За німецької окупації навчалась у Львівському медінституті. З приходом більшовиків пішла в підпілля. Загинула мужня дівчина 27 січня 1947 року в Коломиї.

Жіночою сіткою ОУН й УЧХ Снятинщини й Городенківщини водночас керувала надрайонна провідниця Анна (Одарка Федорак), теж уродженка Снятинського району. Навчаючись у Львівському медінституті, працювала в підпіллі. Заарештували її 1946 року й запроторили на десять років до таборів.

Підпільний Червоний Хрест у Косівському районі створювала недавня повітова провідниця жіночої сітки ОУН Дарина – Олександра Слободян, яка народилась у Снятині 5 серпня 1922 року.

Двадцять дев’ятого січня 1943 року, в 25-ту річницю трагедії під Крутами, старшокласники Соколівської школи відмовилися від обіду, взявши собі за приклад торішній вчинок їхньої професорки пані Лесі Слободян. Подія розчулила і схвилювала молоду вчительку до сліз. На душі було радісно й приємно, що зерно, яке вона посіяла, не впало на холодний камінь людської байдужості, а проросло в юних душах школярів. Дівчина гордилася небуденним вчинком своїх вихованців. У карпатських селах тоді лютував страшний голод. Окупанти забирали в гуцулів усе їстівне, блокували горців від низинних хліборобних районів. Нещодавно Соколівка поховала батька сімох дітей, який подався в польові села, щоби виміняти харчунок для голодної малечі. На зворотній дорозі віз із кількома торбинами продуктів перепинили німецькі вояки. Відібрали все до крихти. Зголоджені діти вдома очі видивилися за татом. А той з розпуки шубовснув стрімголов у бурхливий водоспад. Уночі кінь притяг порожнього воза до гуцульської хати, що жила надією на шматок сухаря і не відала ще про своє лихо. Щоб урятувати від голодної смерті учнівську молодь, провід ОУН організував у сільських школах щоденні обіди. Більшість дітей їла тільки в школі, бо вдома було порожньо. Зворушлива подія навіяла вчительці спогади про власне минуле.

Залишившись у чотири роки без батька, Леся всім своїм вихованням завдячувала матері. Ганна Танащук походила з патріотичної снятинської родини. Її старший брат, січовий стрілець Микола, загинув із друзями в серпні 1914 року на горі Маківці. Мама самотужки вчила допитливу доньку. Після вселюдної семикласової школи Леся студіювала в ґімназії, а за перших совітів – у середній школі та педшколі в Коломиї. Війна перервала навчання в інституті в Подебрадах.

До ОУН вступила ще школяркою, 1939 року. Великий вплив на її формування мала Мрія (Євгенія Гуцуляк), з якою звів її Василь Андрусяк. Уродлива, скромна й розумна Василева наречена давала Лесі читати підпільну літературу, доручала писати реферати, спонукала до боротьби з окупантами. Леся організувала навколо себе подруг – Одарку Федорак, Марійку Гуцуляк, Наталку Зінкевич.

Провідник Різьбяр (Василь Андрусяк) доручив молодій націоналістці серйозне завдання – вчителювати в гірській Соколівці. У хаті, де заквартирувала Олександра, зафункціонував підпільний зв’язок. Тут неодноразово побували підпільники, районні та крайові провідники. Зв’язкова Дарина, вчителюючи в сільській школі, вивчала людей, переймала місцеві звичаї, здійснювала просвітницьку роботу.

Директор Соколівської семикласної школи Стефанія Біліцова надзвичайно вимоглива до себе і не менше – до підлеглих. Пропрацювавши в українських школах понад тридцять років, шістдесятирічна полячка добре зжилася з місцевим людом, допомагала рятувати сільську дітвору від голоду. Стефанія часто сперечалася зі своїм старшим братом, запеклим польським шовіністом, із яким жила в одній хаті. Пані Біліцова навіть дозволила молодій вчительці Лесі Слободян викладати історію України за власною програмою, що базувалася на працях видатного вченого Івана Крип’якевича.

Одного дня в хаті, де проживала вчителька, поселилася симпатична Надія Кузьменко, секретарка збірної громади в Соколівці. Щира й відверта дівчина з добрим відкритим обличчям і лагідними очима відразу припала до вподоби вчительці-підпільниці. День за днем їхні стосунки переросли в дружбу.

<<293031323334353637383940414243444546474849>>